August 24th, 2015

555

Турчинов продолжает "приятной мелочью" троллить ватников

.
Секретарь Совета национальной безопасности и обороны Александр Турчинов назвал падение российского рубля «приятной мелочью» в День Независимости Украины.

Об этом он написал на своей странице в Twitter.

«В День Независимости Украины салютовали падением российский рубль и цены на нефть. Мелочь, а приятно. С Днем Независимости!»

promo v_n_zb Липень 17, 2013 17:32 152
Buy for 200 tokens
. Пару лет назад я публиковал уже эти фрагменты из Незнайки. Но повторюсь - уж слишком актуальна сегодня эта сказка Носова. Такое ощущение, что автор в машине времени был переброшен из 64-го года на 50 лет вперед. Это - о нас. Всё - о нас... === Законность: – А кто такие эти…
555

Ганапольский: У украинцев нет царя. Есть самоуважение

.


Как встречает Украина очередной День независимости?

Да сложно встречает, что говорить. Крым отобрали, Донбасс почти отобрали. Войны вроде бы нет, но их даже две: одна на Донбассе с выстрелами, другая крымская – отсутствие выстрелов не всегда означает мир. Если у тебя украли машину, а потом ездят на ней у тебя же под носом, то убедить себя, что машины не было — такое невозможно. А в Крым то товарищ Путин приедет, и в батискафе очередные амфоры находит, то товарищ Медведев селфи щёлкает. В общем, гуляют парни, ни в чём себе не отказывают. В Донбассе гуляют другие пареньки, они себя присоединяют то к Украине, то к России – не определились, в общем, что с ворованным делать.
Вот в этих условиях и живёт Украина. Но тут главное слово – живёт. Ще не вмерла она, более того, не впала в депрессию. А было от чего. Повальная коррупция, полное отсутствие армии – братская Россия должна была от врага защитить, в случае чего. Ну, мы видим, как защитила, а отсюда беженцы, падение производства, безработица и прочие радости. Но ще не вмерла Украина, и начала, несмотря ни на что, эксперимент над собой – эксперимент по превращению трухлявой постсоветской иждивенческой конструкции во что-то новое, европейское. Начала не на словах, а на деле: полицию толковую сделали, запустили иностранцев-реформаторов для конкуренции, начали структурные реформы. Стали укрощать собственных олигархов, что вдвойне непросто, ибо власть сама оттуда – получается, что себя укрощаешь. Смогли удержаться и не свернуть свободу слова; Верховная Рада оказалась местом для бурных дискуссий; смогли не сойти с ума и удержались от сжигания сыра, топтания гусят, чем славен восточный брат. Признали погибших на Майдане героями, увековечивают их память. Потихоньку расследуют преступления даже среди всяких «высших».

Оказалось, что это всё возможно, и архаичная неповоротливая страна, почёсываясь и причитая, постепенно разворачивается к Европе, примеривая на себе её институты и законы.

Почему это стало возможно? Даже не потому что Майдан. Просто власть громко и окончательно сформулировала цель – идём в Европу. Понятно, что до Европы — как до неба, но цель объявлена, она контролируется общественным мнением, и общество воспринимает власть не как царей, а как слуг. Именно так, всё время слышно: а ну, давайте там быстрее, а то новый Майдан соберём!
Поэтому, в Украине так: хочешь остаться у власти – вертись, работай.

Конечно, всё это может закончиться крахом – иногда общество необучаемо. Но у украинцев нет альтернативы – других притягательных целей нет.

Была Россия, да сплыла.

Так что, остаётся дрейфовать на Запад, крепить оборону; стремиться стать сильными и думать, как вернуть украденное.
Получиться? Бог его знает.

Но должно получиться.

У украинцев нет нефти, газа и царя.

Но есть самоуважение.

Доказано.



Матвей Ганапольский
555

Олена Білозерська: Що зараз відбувається з ДУК «Правий Сектор»

.
Можливо, я не повинна була цього писати, тим більше, у день найбільшого нашого державного свята, але просто вже несила тримати оце в собі.


Наші симпатики знають, що влада вже давно намагається знищити ДУК «Правий сектор». Що нас оббріхують, пробують дискредитувати тощо. Це все правда, і ви це чудово знаєте, тому повторюватись не буду.

Але це - тільки верхівка айсберга. А от що відбувається «під водою». Це знаємо ми, цим зайняті голови наших командирів. Я хочу, щоб ви теж знали.

Спробую якнайкоротше. Найвище політичне і військове керівництво України під тиском і Росії, і Заходу, і, скоріше за все, з власної волі теж - вже давно віддало наказ: «Правого сектора» на фронті не повинно бути.

Цей наказ діє десь із ранньої весни. Всупереч йому ми весь цей час воювали, роблячи так, щоб оті нехороші люди нагорі і за кордоном думали, що нас на фронті нема, але щоб ви, наші друзі, знали, що ми продовжуємо бити агресора.

Це ви теж знаєте. Здогадалися. Але навряд чи уявляєте собі механізми, правила гри, за якими ми весь цей час вимушені грати.

Бійці ДУК не можуть ні брати участь у бойових операціях, ні навіть просто базуватися і пересуватися поблизу передової без згоди командирів ЗСУ, які відповідальні за цю ділянку фронту. Хоча б тому, що на передовій це призвело б до стрілянини між своїми, а у ближньому тилу - нас просто не пропускали б через армійські блокпости, не повідомляли паролі тощо.

Тобто - ми завжди діяли і продовжуємо діяти у тісній співпраці і взаємодії з командирами і бійцями ЗСУ. Ми потрібні цим комбригам і комбатам, щоб закривати дірки в обороні, займатися розвідкою, підіймати бойовий дух солдатів тощо, і вони на власний страх і ризик, порушуючи накази зверхників із Києва, не заперечують проти нашої присутності на фронті, а часто і звертаються до нас по допомогу.

Поки ми воюємо без шевронів, «косячи» під бійців ЗСУ - все нормально. Як тільки ж стає відомо, що десь у бою взяли участь бійці ПС - починається страшенний скандал. Верховні тилові криси з Києва влаштовують фронтовим полковникам через нас таке, що пристойними словами не описується. Їх змушують писати «объяснительные», що на фронті робив «Правий сектор», їм оголошують догани і погрожують звільненням з армії. Деякі з них і після цього дозволяють нам крадькома лишатися, але рано чи пізно нам доводиться забиратися з цієї ділянки фронту, щоб не підставляти армійських командирів ще гірше.

Так, ми дуже не хочемо їх підставляти. Але повністю приховувати нашу присутність на фронті, як хотілося б цим командирам, не можемо теж. От, наприклад, ми відкрито заявили про свою участь у нещодавньому бою під Старогнатівкою - ще до його закінчення. Бо було зрозуміло, що це серйозний бій, що будуть поранені і, можливо, загиблі. Так і вийшло - у ДУК 3 загиблих, 5 поранених. Коли за підбиту нашими пацанами ворожу техніку отримують нагороди армійці - Бог з ним, хай буде так, не заради нагород воюємо. Але де, якщо не в бою з окупантами, загинули і дістали поранення наші хлопці? Повпивалися на базі від сидіння без діла і постріляли один одного? Так повинні про нас думати?

Крім цього, ми повністю на утриманні народу - через волонтерів. Якщо люди не будуть знати, що ми воюємо, нам не будуть допомагати - ні харчами, ні паливом, ні медикаментами, ні спорядженням. Бо люди допомагають тим, хто воює, а не тим, хто без діла висиджує на базах. А без їхньої допомоги ми не зможемо воювати за Україну. Замкнене коло.

Отже, ми заявляємо: ми воюємо. І після цього автоматично втрачаємо можливість воювати - принаймні, на одній конкретній ділянці фронту, яка нами вже опанована, розвідана, де ми кожен кущик знаємо... Вперед, хлопці й дівчатка, починайте усе спочатку.

Це стосується навіть наших медиків - уславлених «Госпітальєрів». Їх теж виганяють з фронту.

У проміжках між втратою однієї ділянки фронту і знайденням можливості воювати на іншій наші хлопці таки сидять на базах. Іноді це триває задовго. Згадайте, що наші добровольці не отримують зарплат. І от, приміром, боєць місяць або більше сидить на базі, а його дитина вдома мало не голодує, а старенька мама хворіє, потрібні ліки, потрібні гроші, гроші, гроші... Перший рік війни можна було воювати на голому ентузіазмі і патріотизмі. Сім'ям, що залишились удома, допомагали родичі, волонтери, у деяких родин були збереження... Нині економіка погіршилась, люди збідніли, війні, через наших доблесних керманичів, кінця-краю не видно... А діти хочуть їсти, а родичам потрібні гроші на лікування. А їхній батько, чоловік, син, який мав би годувати родину, сидить на тиловій базі на всьому готовенькому і нічого не робить. В якого мужика, скажіть мені, сумління таке витримає? І уходять наші бійці - а це кращі бійці - або додому, у мирне життя, заробляти гроші, або у інші військові з'єднання, де платять зарплату. Перші обіцяють негайно повернутись, як тільки «почнеться», другі навряд чи повернуться, бо підпишуть контракт. І що ти їм скажеш? Не до ворогів же за грошима пішли.

Так, і саме так нас зараз знищують. Не дають воювати, відрізаючи від нас таким чином і кращих наших бійців, і волонтерів. Залякуючи і караючи командирів ЗСУ, які співпрацюють з нами.

Знаєте, до чого вже доходило? Ми отримували від наших друзів повідомлення, що на наші фронтові бази їдуть, скажімо так, контролюючі інстанції - перевіряти, чи нас на тих базах справді нема. І ми блискавично вантажили всю нашу зброю, весь БК, всі особисті речі - уявіть собі це пекельне навантаження для хлопців - бігом тягати ящики з отим БК, особливо, коли спека. Ми вшивалися буквально останньої миті, пересиджували «наліт» у найближчій посадці і потім поверталися знову.

Звичайно, все вивезти неможливо, частину речей, в тому числі «палєвних», ми забували. Але перевірки ніколи не бували ретельними, бо в перевіряючих піджилки трусилися від самого факту перебування поблизу передової. Покрутилися 5 хвилин - і по газах. А ми ж тут живемо і воюємо. Тому поверталися і починали знову розвантажувати наше майно...

Доходить і до того, що, їдучи з передової у прифронтове місто - наприклад, в аптеку чи на «Нову пошту» - ми змушені знімати наші шеврони - шеврони ДУК, з якими пройшли рік війни - щоб нами не зацікавилась військова поліція.

Якого біса ми маємо так принижуватись? За що? За те, що троє наших хлопців тільки в останньому бою загинули? Ще й оббріхують нас по всіх бригадах, що правосєкі нібито повтікали з-під Старогнатівки першими і кинули армійців напризволяще. Я там була і знаю, хто втікав першим, а хто відходив останнім. Але на відміну від авторів цієї брехні, не маю мети вбити клин між своїми, тому казати про це не буду.

Вже чую класичний аргумент «порохоботів»: якби ви легалізувалися, як зробили інші батальйони, була б у вас і зброя, і БК, і зарплати, і можливість воювати.

Перше і головне: ми ніколи не відмовлялися від легалізації, ми добивємось її вже більше року. Просто всі умови, які нам пропонувалися досі, були спробою нас надурити, розвести, як лохів. Це були спроби не ввести ДУК «ПС» у правове поле, а роздробити його, розділити на окремі дрібні підрозділи, нав'язавши цим підрозділам своїх «благонадійних» командирів - тобто, знищити ДУК як цілісне явище.

По-друге: більшості легалізованих добровольчих з'єднань - зокрема, «Азову» і «Донбасу» - теж не дають воювати. Якщо всі у підрозділі мотивовані добровольці - сидіть у тилу. Якщо всі примусово мобілізовані, або добровольці розчинені серед мобілізованих - будь ласка, просимо на передок. Це називається: як би так воювати-воювати, щоб ніколи не перемогти.

Зараз відбувається ще одна спроба легалізації ДУК ПС. Моя особиста думка, якщо чесно - вона мало чим відрізняється від попередніх. Але нам доведеться спробувати - змушує описана вище ситуація. Дуже хочеться вірити, що це не чергова спроба нас кинути і знищити. Або - що це чергова спроба, але ми виявимось сильніші.

Ми все одно лишаємось на фронті - до перемоги.

Побажайте нам успіху.

P.S. На фото я з волонтерами з Обухова, на тлі їхнього мікроавтобуса. Пам'ятаєте, як я через Фейсбук просила для нашого підрозділу харчі? Ці дядьки привезли нам харчі - повний оцей червоний мікроавтобус. Нам мало вистачити цього дуже надовго. Але більшу частину цих харчів ми роздали місцевим. Бо довелося залишити базу, і не було чим вивезти...



Олена Білозерська
555

Политолог: Вместо оппонентов Порошенко хочет врагов. Меня это устраивает...

.
Ситуацію в країні президент назвав ходінням по крихкому льоду. І відразу після цього прирівняв вимоги відхилити зміни в Конституцію і критику Мінських домовленостей до походів на Київ та іншої ворожої діяльності.

Отже, замість опонентів Порошенко хоче ворогів.

Мене це влаштовує.


  Богдан Яременко

555

Вечернее чтиво... Прими это, Порошенко!

.
С большим воодушевлением и эмоциональным подъемом отметил народ свободной Новороссии День Независимости Украины - праздник, к которому в Донецке готовились едва ли не больше, чем в Киеве. Нашли даже какого-то специально обученного человека, который написал по этому поводу зажигательное письмо «гауляйтеру Порошенко» с небывалым количеством восклицательных знаков, а затем принялись надеяться, что, может, повезет и никто то письмо не прочитает.

Письмо президенту Порошенко от жителей ДНР по случаю Дня Независимости Украины, "Новости донецкой республики":

"Гауляйтеру Украины Петру Порошенко.
Открытое письмо от народа свободной Донецкой народной республики...
Прочь, зависимая Украина от независимой ДНР!
Мы не хотим жить в твоей зависимой Украине!
Мы не хотим жить в колонии, в которой люди - рабы!
Мы не хотим жить в стране, продающей себя!
Мы не хотим жить в стране, которая зависит от кучки жалких марионеток и воров!
Мы не хотим жить в стране, которая зависима!
Украина - уже не страна, а территория!
У нас уже есть свое государство! Мы строим свою страну, в которой будут жить наши дети и внуки!
Прими это, Порошенко, и смирись с этим!".


Естественное желание автора закончить эпистолу каким-нибудь эффектным оборотом, конечно, вполне понятно, но все же последняя фраза, по правде говоря, была лишней: а ну как действительно примет и смирится, что тогда?

Да, патриоты Донбасса брезгуют получать грязные укропские пенсии и соцвыплаты; когда они видят поганые оккупационные гривни с портретами исторических фашистов и вурдалака Тараса Шевченко, то так возмущены, что готовы поубивать всех, у кого эти самые гривни есть, чтобы забрать их себе и купить покушать противной укропской еды. Конечно, танковая солярка, которую щедро развозят по Новороссии российские гуманитарные конвои, гораздо вкуснее и питательнее украинских сосисок, таящих в себе ГМО и зависимость от кучки жалких марионеток и воров, но солярка нужна фронту, и эта дилемма ставит граждан ДНР перед сложным выбором, а возможность выбора - непременный атрибут свободы.

Однако, если шоколадный гауляйтер смирится с тем, что у свободной Донецкой народной республики есть своя страна и государство, то никакого выбора у патриотов Донбасса не останется, только солярка и визовый режим с отпечатками пальцев, пенсии с соцвыплатами тоже сразу кончатся, и чем же тогда брезговать свободным людям?..

Еще хуже, если открытое письмо жителей ДНР попадется на глаза Владимиру Владимировичу Путину, приложившему столько титанических усилий, чтобы засунуть свободную Донецкую республику обратно в состав зависимой Украины, в которой люди - рабы и управляются кучками жалких марионеток и воров. Известно, что Путин всегда поступает с соседними странами так, как хотят их народы. Вот народ Крыма, например, хотел быть федеральным субъектом России - и Путин сделал его федеральным субъектом России, причем, еще до того, как народ Крыма, собственно, захотел, но Владимир Владимирович предвидел и это, на то он и Путин.

А вот с Донбассом, получается, вышло некоторое разночтение. Владимир Владимирович всегда знал, что Донбасс мечтает жить там, где люди рабы, а правят ими воровские кучки, и поначалу все происходящее в регионе выглядело вполне логично: Донбасс тоже хотел быть в России. Однако со временем граждане свободных республик начали все больше понимать, что где-то они с Владимиром Владимировичем сильно разминулись, и вот уже Путин великий озаряет им путь вовсе не в Русский мир, витриной которого они с такой радостью готовились стать, а туда, откуда они с таким пафосом свалили, - в фашистскую Украину.
Collapse )